| Блоги - Дарина Галатченко |
| 23.06.10 15:03 |
 Після повернення з харківських слухань мені був потрібний деякий час, щоби прийти до тями. Надмір вражень, емоцій і відчуття, ніби там, в Харкові, поруч зі мною відбувалось щось вкрай важливе. У вихорі думок, що з калейдоскопічною швидкістю проносились в голові, виринала картинка: люди, що стояли під районною радою. Спостерігаючи за вчительками, які віддавали свої голоси за вирубку лісу, нехтуючи майбутнім своїх і чужих дітей, за яких вони, як би там не було, але несуть відповідальність, до горла раз за разом підкочувався клубок. Відраза? Ненависть? Гнів? Ні, не це. Пам’ятаючи біблійну істину, не один раз підтверджену на власній практиці, я думала про те, що неможливо засуджувати цих людей, більшість з яких пригнав за ламаний гріш віддати свою душу липкий огидний страх — що буде, якщо ослухаюсь? Що буде, якщо не піду? Що буде, якщо проголосую не так? Той самий страх, що змушує мовчати, коли серед ночі твоїх сусідів забирає «чорний воронок». І той самий страх, який шістдесят років потому, як з твоєї домівки забрали останній буряк від пухнучої з голоду родини, тобі забороняє розповісти про це. І хоча, здається, пройшли вже роки , і можна би було вже нарешті перестати боятися і почати жити — страх диктує своє. Закодований на плівці генетичної пам’яті українців, росіян, білорусів, він і досі є головним орієнтиром у житті багатьох. «Спрячь газетку, хочеш чтобы с завода поперли?», «Ну да, позвонили сказали, чтобы все были, а то…». А що — а то?.. Ті, хто 19 червня за наказом «Старшого Брата» підняли свою руку з мандатами за знищення лісу, і досі живуть з тим огидним липким страхом всередині. Правда, у декого він набув форми байдужості, сомнамбулічної млявості, яка не потребує від світу ніц, окрім задоволення елементарних споживацьких потреб.
|
