| Минуле чи майбутнє? |  |
| Блоги - Дарина Галатченко |
| 23.06.10 15:03 |
 Після повернення з харківських слухань мені був потрібний деякий час, щоби прийти до тями. Надмір вражень, емоцій і відчуття, ніби там, в Харкові, поруч зі мною відбувалось щось вкрай важливе. У вихорі думок, що з калейдоскопічною швидкістю проносились в голові, виринала картинка: люди, що стояли під районною радою. Спостерігаючи за вчительками, які віддавали свої голоси за вирубку лісу, нехтуючи майбутнім своїх і чужих дітей, за яких вони, як би там не було, але несуть відповідальність, до горла раз за разом підкочувався клубок. Відраза? Ненависть? Гнів? Ні, не це. Пам’ятаючи біблійну істину, не один раз підтверджену на власній практиці, я думала про те, що неможливо засуджувати цих людей, більшість з яких пригнав за ламаний гріш віддати свою душу липкий огидний страх — що буде, якщо ослухаюсь? Що буде, якщо не піду? Що буде, якщо проголосую не так? Той самий страх, що змушує мовчати, коли серед ночі твоїх сусідів забирає «чорний воронок». І той самий страх, який шістдесят років потому, як з твоєї домівки забрали останній буряк від пухнучої з голоду родини, тобі забороняє розповісти про це. І хоча, здається, пройшли вже роки , і можна би було вже нарешті перестати боятися і почати жити — страх диктує своє. Закодований на плівці генетичної пам’яті українців, росіян, білорусів, він і досі є головним орієнтиром у житті багатьох. «Спрячь газетку, хочеш чтобы с завода поперли?», «Ну да, позвонили сказали, чтобы все были, а то…». А що — а то?.. Ті, хто 19 червня за наказом «Старшого Брата» підняли свою руку з мандатами за знищення лісу, і досі живуть з тим огидним липким страхом всередині. Правда, у декого він набув форми байдужості, сомнамбулічної млявості, яка не потребує від світу ніц, окрім задоволення елементарних споживацьких потреб.
Тим дивніше і нереальніше на фоні «скованных одной цепью, связанных одной целью» виглядали люди, що прийшли сюди з доброї волі — надто живі, надто справжні, надто емоційні. Вони прийшли з цілком простою і зрозумілою метою: відстояти власне право на парк, на здоров’я, на життя в зеленому місті, відстояти право на повагу з боку влади. Що ж з їхньою генетичною пам’яттю? Невже сталася помилка у кодуванні, і вони не успадкували гена страху? Андрій Окара, публіцист і аналітик, в одній з останніх публікацій в газеті «День» сказав, що Україна не ділиться на Схід і Захід, на правих і лівих, на старих і молодих. Але все ж , межа поділу не вигадана: українці діляться на людей з минулого і людей з майбутнього. Людина минулого — це споживач, що тільки використовує ресурси світу, людина з майбутнього — це творець, що кожного дня творить світ, такий, в якому радісно жити і можна відчувати себе людиною. Одним з перших записів, який потрапив мені на очі після приїзду з Харкова, була рецензія на фільм «Аватар» артової російської співачки Ольги Арєфьєвої. Ця рецензія потрапила в «яблучко». «Это фильм не про синехвостых кошек. Это фильм с вопросом о том, что делает бульдозер под ВАШИМ окном. Чья планета? Наша? Или негодяев, все мерящих доходами акционеров своих паршивых корпораций? Тех, кто почему-то считают, что имеют право на то вокруг, что не они создали, не они вырастили. Дереву тысяча лет, оно росло многократно дольше, чем жизнь конкретного паршивца, пришедшего его спилить за серебряник по заказу более крупного негодяя, чья жизнишка тоже - несчастные 40 лет. Поділ на людей з минулого і людей з майбутнього — не уявний. Ця демаркаційна лінія проходить крізь весь світ. Крізь кожне село, кожне місто, кожен мегаполіс, де питання про вигоду наступає на горло бажанню жити. Звичайному, нормальному людському бажанню. І ті, хто з минулого, не даючи собі звіту, позбавляють майбутнього тих, хто за демаркаційною лінією. Здається, прийшов час кожному відверто, сам на сам з собою, відповісти на питання: а до якого часу належу я? Ти знаєш відповідь?.. |
