Потенціал вдосконалення державного управління
охороною навколишнього середовища
на шляху до сталого розвитку в Україні

С. І. Курикін

Впродовж багатьох років представники неурядових організацій, незалежні експерти вказують на відносно низьку ефективність екологічної політики в Україні. Попри активний міжнародний обмін досвідом, участь України в міжнародних природоохоронних проектах, програмах і в процесі «Довкілля для Європи», ратифікацію ряду важливих багатосторонніх міжнародних договорів формування і розвиток екологічної політики не відрізняються належним динамізмом, а практичні наслідки реалізації місцевих, регіональних та національних природоохоронних заходів не призводять до суттєвого поліпшення загального стану довкілля в Україні.

Для розуміння глибинних причин такого стану справ і визначення адекватних засобів та шляхів виправлення становища слід, насамперед, ідентифікувати основні чинники впливу.

Екологічна політика в сучасних умовах мусить бути інтегрованою, тобто передбачати наявність активної природоохоронної складової в діяльності всіх без винятку органів державної влади, галузей господарства, підприємств всіх форм власності, приватних осіб, залучення всіх секторів суспільства і розвитку відповідних між секторальних звязків. Уповноважений центральний орган виконавчої влади (нині  Міністерство екології та природних ресурсів України) має бути основною координуючою ланкою, але не зможе забезпечити успіх впровадження державної екологічної політики за пасивно-споживацької і споглядальної позиції інших субєктів процесу. Тим часом, в сприйнятті вітчизняного істеблішменту Міністерство є, фактично, галузевим, хоча його сфера відповідальності не є виокремленою і аж ніяк не може вважатися «галуззю». Ця обставина, на жаль, позначається на підходах до вдосконалення нормативно-правової бази природоохоронної діяльності.

Суттєве значення мають трансформації, що відбуваються із самим Міністерством. Включення до його компетенції питань управління природно-ресурсним блоком в ході останньої реорганізації наприкінці 1999 року стало кроком до реального впровадження принципів екологічно збалансованого (сталого) розвитку. Однак вольовими рішеннями Президента і КМ, що були ініційовані зацікавленими відомствами, вже на початку 2002 року зі сфери координації Мінекоресурсів було вилучено Держкомітети із земельних ресурсів, лісового та водного господарства, що різко зменшило ефективність реалізації генерованих міністерством підходів. Тим часом, його потенціал залишається достатньо високим, що зумовлено, не в останню чергу, постійною, традиційно активною взаємодією із природоохоронними НУО через систему Громадських Рад що діють при Міністерстві і його територіальних органах.

Важливим чинником ефективності впровадження екологічної політики є спосіб внутрішньої організації роботи Кабінету Міністрів. В Уряді очолюваному В. Ющенко куратором Міністерства був Віце-премєр-міністр з питань АПК, а сам Міністр екології входив до складу Урядового комітету з аграрної політики, що зумовлювало невиправдано звужений, «моногалузевий» підхід, ускладнювало міжгалузевий звязок і взаємодію.

Натомість за перебування на посаді Премєр-міністра А. Кінаха взаємодію із Мінекоресурсів координував Перший Віце-премєр-міністр, а Міністерство входило до Урядового комітету, що обєднував також Міністерство з надзвичайних ситуацій, Мінпаливенерго, Міністерство промислової політики, Міністерство транспорту та ряд інших відомств, що безпосередньо впливають на стан довкілля. За такої організації роботи створювались сприятливі передумови для впровадження принципів сталого розвитку, безпосереднього врахування екологічних вимог на стадії попереднього розгляду проектів нормативно-правових актів, що регулюють питання господарської діяльності. Свідченням ефективності такої організації роботи можуть слугувати, наприклад, Постанова КМ щодо будівництва Ташлицької ГАЕС або створення за рішенням Першого Віце-премєр-міністра робочої групи з опрацювання екологічно прийнятних варіантів прокладання судноплавного каналу Дунай-Чорне море.

В Кабінеті В. Януковича, за вельми специфічного розподілу функцій (Перший Віце-премєр-міністр є, водночас, Міністром фінансів) куратором Мінекоресурсів став Віце-премєр-міністр з питань паливно-енергетичного комплексу, що є кроком назад в справі забезпечення ефективності генерування і впровадження екологічної політики в контексті забезпечення перспектив сталого розвитку.

Розглядаючи роботу самого Міністерства екології не можна не відзначити, що потребує оптимізації нормативно-правова база і сама організація діяльності такого важливого органу, як Державна екологічна інспекція. Необхідно звільнити територіальних інспекторів від виконання доручень інших органів влади (держадміністрацій, прокуратури, тощо), врегулювати питання вертикальної підпорядкованості територіальних інспекцій, тощо.

Успіх впровадження і цілісність державної екологічної політики не в останню чергу залежать від взаємодії із місцевими органами влади. Однак непоодинокими є випадки їхнього формального ставлення до природоохоронних вимог в поточній діяльності. більше того, в останні роки спостерігається тенденція до перебирання місцевою владою невластивих їй функцій, що належать до компетенції Мінекоресурсів, що виявило себе, зокрема в створенні підпорядкованих міській владі екологічних управлінь із широкими повноваженнями в Одесі та Києві.

Підбиваючи підсумки можна констатувати, що наявний потенціал підвищення ефективності впровадження державної екологічної політики не використовується повною мірою внаслідок ряду причин, з яких найсуттєвішими є:

  відсутність розуміння на всіх рівнях влади інтегрального характеру екологічної політики як визначально важливої передумови переходу до сталого розвитку, загальної диференційованої відповідальності за її ефективне здійснення;

  непослідовність здійснення адміністративної реформи в Україні, домінування вузьковідомчих інтересів у вирішенні питань міжгалузевої природоохоронної взаємодії.